КОТИКИ

 вОЛОНТЕРИ.

Віра, Надія, Любов та Софія

Це сталося не зараз. Це відбувається уже дев’ятий рік, бо сусідня держава гієн напала на мирну державу котиків. Для усього світу гієни намагаються бути благородними котами, але їхня підлість постійно вилазить у їхніх діях. Зараз вони вже не ховаються.

У котиків була дуже дружня родина. Їхня мама Любов мала сестру Віру та маму Надію. Саме ці найдорожчі люди приїхали до них додому.

Дзвінок у двері. Малі почули, що у квартиру тихо хтось увійшов. Коли кошенята вибігли у коридор, то відразу кинулись у обійми до бабусі.

– Бабусю! Тітко Віро! Ура у нас гості!

– Так, ми до вас надовго, – сказала бабуся.

– Надовго? – здивувалися Софійка та Святик.

– Я буду допомагати вам, а ви мені. Також треба буде підтримувати вашого тата та тітку Віру, – пояснила бабуся.

Вони занесли свої речі. Багато розмовляли, але не як завжди гамірно, а якось тихо та майже пошепки. Кошенята сиділи у куточку і так само тихо спостерігали за усім.

Тітка Віра майже відразу попрощалась і побігла, взявши із собою бутерброд та чай у термосі, бо не знала, коли зможе вирватися знову додому.

– Бабусю Надіє, ти до нас надовго? – ще раз перепитали кошенята, коли їхня тітка пішла.

– Так. Вам дивно?

– Ага, бо раптово ти ж ніколи не приїжджала, – сказав Святик.

– Зараз такий час, що треба усе робити раптово, – з посмішкою відповіла бабуся.

А тоді сіла разом з онуками на дивані та розповіла:

– Ми з вашою тіткою приїхали сюди, щоб, справді, допомогти. Тітці Вірі зараз немає коли вести господарство, бо вона знову почала волонтерити. Ви ж не знаєте, а у нас був такий час, коли треба було захищатися від наших сусідів – країни гієн. Вони зараз вкотре напали, але вже не ховаючись. Тоді ж вони це зробили потайки. Тоді всі коти почали допомагати нашим військовим – тиграм та левам. На той час у них не було нічого, що їх могло захистити. Саме цим тоді почала займатися ваша тітка Віра. Вона збирала гроші, знаходила людей, які могли допомагати, шукала захисні шоломи та бронежилети, взуття та одяг, машини та їжу. Усе, щоб наші військові могли захищати нашу землю. Вона це робила, та не отримувала ніяких грошей – тому це називається волонтерство. Волонтери допомагають завжди без отримання зарплатні, але здобувають величезний досвід. Волонтери допомагають як військовим, як зараз, так і звичайним людям. Наприклад, щоб організувати якийсь захід. Це завжди почесна робота.
Зараз знову прийшов той час, коли ваша тітка може допомогти. Вона це уміє робити дуже добре. А ми її будемо підтримувати: годувати, одягати, піклуватися про неї, бо у неї на себе, так як і у вашого тата, часу не буде зовсім. Допоможемо їм?

– Звичайно, – зворушено загомоніли кошенята.

Увечері знову був сигнал тривоги. В укриття вони йшли знову учотирьох – тільки цього разу разом із бабусею. А з нею уже не було так страшно, бо це ж бабуся – з нею завжди затишно.

КОТИКИ

Тато вперше, після того як записався у тероборону, прийшов додому. На його обличчі сяяла посмішка. Діти кинулись йому назустріч, а він із задоволенням підняв їх своїми лапами уверх. Вони довго розціловували одне одного, поки мама швидко готувала поїсти.

Малята посідали разом із татом на кухні. Поки той їв, вони засипали його питаннями.

– А що ти робив увесь час там, у тер…р…обороні? – ледь вимовила Софійка, щаслива від того що слово їй піддалося.

Тато засміявся та відповів:

– Ой, багато справ. У мене ж своя машина, тому багато чого зміг привезти, щоб облаштувати наш блокпост.

– О, нове слово, – здивовано сказала Софііка, розуміючи, що знову треба буде навчитися його вимовляти, щоб не відставати від братика.

– Так, це не складно. Це спеціальне місце, де захисники міста мають змогу укритися від ворога, як ви укриваєтесь в укритті, тільки не під землею і без даху.

– Нічого не зрозуміла! – захоплено сказала Софійка, чим розмішила батьків.

– Головне треба зрозуміти, що я там захищений.

– А що ви там будете робити?

– Ми там будемо охороняти, стежити за порядком, перевіряти, щоб ніхто не їздив зайвий раз, оборонятися від ворогів, якщо вони близько підійдуть до нашого міста.

– Тату, тобі страшно? – спитав Святик.

– Ні, любий, – відповів той, – я ж повинен захистити усіх своїх рідних: тебе, маму та Софійку, а ще бабусю та дідуся. Тому мені немає коли думати про страх.

– А як ти захистиш бабусю та дідуся, якщо вони мешкають не у нашому місті? – здивувався Святик.

– Я, звісно, далеко від них. Я допомагаю захистити наше місто і його мешканців, а хтось захищає село, у якому мешкають бабуся та дідусь – так усі захисники захищають увесь народ відразу.

Тато їв, а малеча з любов’ю дивилася на нього. Він був у військовому однострої, який йому дуже пасував. Від нього пахло вулицею та чимось таким, що раніше кошенята ще не відчували, але поки не розуміли, що то таке.

А коли тато пішов знову, то мама запропонувала зробити щось для тата на блокпост. Вирішили, що можна намалювати щось та зробити прапорець.

– Так у нас же є куплений маленький прапорець, – зауважив Святослав.

– То ж не ми зробили. А ми зробимо своїми лапками і вкладемо усю любов – і тоді малюнки та прапорець будуть оберігати нашого тата. Так і вчинили. Діти сіли малювати. А мама шукала тканину тих кольорів, що були на їхньому державному прапорі. Потім вони разом вирізали та зшивали маленький власний прапорець-оберіг. Наступного разу, коли приїхав тато, то був втішений, що його рідні так про нього турбуються. Малюнки він обережно склав та поклав у кишеню разом із прапорцем. Уже пізніше від надіслав фото, де майорів маленький прапорець на блокпосту, оберігаючи усіх воїнів. Далі буде...

КОТИКИ

в укритті.

Увечері, коли котики почули знову сигнал тривоги, малята швидко одяглись. Святик допомагав Софійці, бо він уміє одягатися швидше.
– Ти у мене такий помічник! – сказала мама, дивлячись на сина.
А потім додала, повернувши голову у бік дочки:
– Ти теж, принцесо, гарно себе поводиш та слухаєшся братика.

Діти були у захваті.

Сьогодні вони йшли в укриття без тата. Уже не було так страшно, бо вони розуміли, навіщо треба туди спускатися.

Приміщення було сире та темне – минулий раз кошенята цього не бачили, бо були занадто налякані.
Тут було багато різних котів, кицьок та кошенят, старих котів та кішок розміщували, по-особливому оберігаючи. Чути було тихі розмови.

Раптом якесь кошенятко голосно закричало та заплакало. Його мама почала на нього кричати, щоб воно заспокоїлося.

– Не можна так робити, – скрикнула мама Святика та Софійки. – Воно зараз вас не чує та не розуміє, бо налякане. Робіть так, як я вам скажу.

І вона повторила алгоритм, який зранку робила разом із Софійкою – дихання, умивання. Кошенятко  трішки заспокоїлося.

*про цю вправу читайте тут https://suto-tc.com/kotyky-kazka-2/

Тоді мама киця запропонувала розміститися поряд, щоб діти могли бути разом. Кошенята тихо спостерігали за діями мами, але їй не сподобалася ця тиша. Мама розуміла, що страх може передаватися іншим.

З малою, що плакала, та її мамою був ще братик, який теж ледве стримував сльози, бо теж був наляканий.  Тоді вони всі учотирьох почали нові вправи. Вони шукали страх.

– Що ви відчуваєте зараз? Сильний страх, тривогу, вас трясе чи щось інше? – запитала мама киця.

Дітям було складно описати, але вони подумали та відповіли. Менші потягнулися думкою за старшими, але то було тільки перше запитання. Кошенят треба було розворушити.

– Покажіть місце, де знаходиться, де сидить те, про що ви тільки-но сказали.

На це запитання вже не було розгубленості. Діти, заплющивши очі, достатньо швидко показали: хтось на груди, хтось на горло, хтось на живіт.

– Яке воно оте, що сидить у вас? Якого кольору? Чи має вагу? Яку саме? Чи має запах? Який саме?

Кошенята почали описувати свої відчуття. Спочатку були старші, а за ними вже й молодші. Опис змальовував щось чорне або темно-синє, дуже важке, бо аж сісти хочеться, ноги не тримають, запаху не описували. Їхня уява гарно змалювала – це добре, бо що яскравіше, то краще уявляється те, з чим потім треба боротися.

– То тепер нам треба його якось звідти дістати. Допоможіть мені придумати, як саме. У кожного з вас може бути свій приклад.

Фантазія кошенят розігралася. Вони придумали віник та пилосмок. І потім уявили, як вимітають та висмоктують усе погане із себе. На їхніх обличчях з’явилися посмішки.

– Але ж нам треба чимось наповнити пусте місце, що залишилось. Чим ми можемо наповнити?

Кошенята вибрали спокій.

– А якого кольору ваш спокій? Чи має він смак? Чи має він вагу? – знову запитувала мама.

Кошенята уже настільки увімкнулися в гру, що задіяли усю свою уяву та змалювали спокій дуже яскраво. Одностайно обрали кольори: блакитний та рожевий. А ще порівняли спокій із повітряною кулькою, бо вона легка, піднімається угору – і тоді легко можна стояти на ніжках. За смаком спокій у кошенят був як сир, який смакував усім без винятку.

Саме тоді усі відчули, що хочуть їсти. Мами витягли їжу та зробили малим бутерброди. Налили воду та компот. Усі смачно їли та тихо розмовляли. Ніхто не знав: скільки це буде тривати, але усі вірили, що тигри та леви  разом з теробороною здобудуть перемогу. Далі буде...

літак у повітрі!

Ось у небі почулись звуки літака. Але не такі, як ми зазвичай звикли чути. Звук був гучний та монотонний. Звичайно ж, що, вибігши на балкон, мама киця побачила два військових літаки. Вони летіли не досить високо, один за одним. Зробили коло – і пролітали знову над будинком, інколи ледь змінюючи, траєкторію.

У спальні заплакала Софійка – і мама миттєво кинулась до неї.

Дитині було страшно. Вона притискала до грудей свою улюблену іграшку та казала, що їх будуть бомбити.

У першу чергу, мама міцно обняла дитину. Попросила Святика принести води. А вони поки дихали з малою разом, як навчились зранку у сховищі. Водою мама напоїла малу та вмила її обличчя. Дитина трішки заспокоїлася, лежачи у маминих обіймах. Мама сумно дивилась на Святика – той мужньо тримався.

– Дякую, тобі, сину! – тихо сказала мама. – Ти зараз наш захисник, поки тато зайнятий важливими справами.
Сумний погляд Святика повеселішав. Було враження, що він підріс за цю секунду, точніше подорослішав. Він відчув відповідальність.
– Мамо, а що це за літак, що так налякав Софійку. І чому ти не лякаешся?
– Там два літаки, синку. Я теж злякалась, але не так, як Софійка. Ми ж не чуємо сигналу та вибухів бомб теж немає – значить, то наші літаки. Їм, мабуть, треба так літати по своїх, воєнних справах.

Святик замислився. 
А тим часом мама придумала гру, у яку діти швидко включилися.

Першою почала мама. Вона взяла подушку з ліжка і легенько вдарила малу по лапці. Подушка була легенька. Та нерозуміння спалахнуло в очах Софійки. “Мама б’ється…”, – майнула у неї думка. Та було не боляче, а було смішно. Так, дивно, а подушка може підняти настрій.

Лапка малої потягнулась за ще однією подушкою, добре, що у неї на ліжкові їх декілька. І теж легенько вдарила маму по руці. Софійка завмерла – що скаже мама. А мама сміялася. Сміялася так, як учора, коли гуляли на вулиці. Битва подушками продовжилась.

Святик довго стояв та здивовано дивився на битву. А потім схопив свою подушку і теж приєднався до “Великої битви подушками”. Було весело. Усі були обережні, бо любили один одного.

Не було чути звуків літаків, що патрулювали небо. А чулись тільки галасливі вигуки малечі.

“Велика битва подушками” закінчилася тим, що малі повалили маму на ліжко та пригорнулись до неї. Мама обнімала дітей. Вони ніжно поцілували її у дві щічки з двох боків. Вони любили свою маму, а вона обожнювала своїх кошенят.

КОТИКИ

Котики

Казка. Частина 2

ПОВІТРЯНА ТРИВОГА.

Далі було щось складне та незрозуміле. Вони до ранку просиділи в укритті. Було чути сирену та вибухи.

Тато почав заспокоювати маму. Бо якщо нервуєшся, то нервуються усі навкруги, і кошенята теж. Тато показав, як треба дихати, щоб заспокоїтися. Це називається “заземлитися” – нове слово у кошенят. Вони разом з мамою почали робити так, як показував тато.

На рахунок один-два (повільно) вдихаємо носиком та надуваємо живіт, а потім повільно видихаємо та рахуємо “один-два-три-чотири”, здуваючи живіт.

У кошенят не вийшло відразу надути живіт. А мама зробила з першого разу. Тоді мама почала вчити, як це правильно виконувати.

Кошенята спочатку навчилися вдихнути та штовхнути живіт, надуваючись, як кулька. Потім вони змогли це зробити за два вдихи та затримати подих трішки, коли живіт був надутий. Потренувались кілька разів.

А потім вчились здувати живіт – це було складніше, бо треба було уповільнитися і поступово здувати повітря. З третього разу отримав результат Святик (так ласкаво називали старшого хлопчика у родині). Саме він допоміг Софійці навчитися правильно дихати.

Поки були зайняті тренуванням – не помітили, як минув час. Почули: “Відбій повітряної тривоги”.

– А що таке “повітряна тривога”? – виникло запитання у Святика.

Тато довго мовчав, поки збирали речі, щоб піти додому. А потім пояснив:

– На нашу землю прийшли дуже погані істоти, які хочуть нам усім нашкодити. Вони кидають у наш бік бомби. Коли ці бомби падають, то усе руйнують і вбивають. Щоб захиститися від обстрілів, оголошують повітряну тривогу – тобто є небезпека з неба, і треба бігти в укриття. А зараз нам повідомили, що ця небезпека минула – тому небо (повітря) знову безпечне. Нам можна повертатися додому.

Кошенята уважно слухали, бо тато дуже спокійно та зрозуміло усе пояснив. Вони тихо чимчикували з батьками.

На вулиці знов було сонячно, як і учора. Але вже так весело, як раніше, не було…

Іде війна. Будь-яка психіка вже втомлюється. Батькам складно усвідомити, як пояснити страшні речі дітям. Дитяча психіка вкрай вразлива. …беріть аркуш паперу і нехай дитина малює свій страх. Обговорюйте, що намальвано. Потім знищіть цей страх-аркуш – викиньте у сміття, розірвіть, спаліть, закресліть тощо.” – радить дитячий і підлітковий психолог Луїза Цвєткова. 

ВІТА ПРАЧОВА САМЕ У ЦЮ МИТЬ ПИШЕ АВТОРСЬКУ КАЗКУ “КОТИКИ”. МИ ПУБЛІКУЄМО ЇЇ БЕЗ ІЛЮСТРАЦІЙ. ЧИТАЙТЕ ВАШИМ ДІТЯМ І ОНУКАМ, ЧИТАЙТЕ РАЗОМ З НИМИ І … МАЛЮЙТЕ!